У християнській Церкві подія вознесіння Ісуса Христа на небо відзначається великим дванадесятим святом. Після свого триденного воскресіння Христос ще сорок днів перебував на землі і повчав своїх учеників, відкриваючи їм таємниці Царства Божого, після чого «вознісся на небо і сів праворуч Бога» (Мк. 16: 19). Звідси, це свято завжди припадає у четвер, на сороковий день після Великодня.

Якщо події Христового вознесіння зображують момент прощання, полишення Богом цього світу, то чому апостол Лука стверджує, що після цього віддалення учні «повернулися до Єрусалима з великою радістю» (Лк. 24: 52)? Чόму вони раділи і звідки у нас має взятися той же стан, що й у апостолів, щоб гідно прославити Бога?

Зрозуміло, що ця радість не дається легко, адже вона передбачає наше власне відірвання від земного, котре дасть можливість відбутися події особистого вознесіння. Христос стільки часу був з нами, дозволяючи пізнати себе по плоті, але тепер Він вимагає від нас пізнання Його по Духу.

В одній з літургійних молитов є такі слова: «Ти, що вгорі з Отцем сидиш і тут з нами невидимо перебуваєш», які, власне, і підтверджують попередню думку, що Своїм вознесінням на небо «Бог не залишає нас сиротами» (Ін. 14: 18), а приходить до нас щоразу, а в ті дні повернувся у вигляді вогненних язиків на п’ятдесятий день від Пасхи на святих апостолів.

Поширити у соцмережах