Найчастіше, щоби навчити людей таємницям Царства Божого, Христос вдається до форми притч. Але часто Бог говорить до нас простими, доступними нашому розумінню словами. Сьогоднішня євангельська зустріч Христа з законником є саме таким випадком.

На запитання книжника: «Котра заповідь найбільша в Законі?», отримує просту відповідь: «Люби Господа Бога свого всіх серцем своїм, і всією душею, і всією своєю думкою. А друга подібна до неї: «Люби свого ближнього як самого себе» (Мф. 22: 35 – 40). Здавалося б, усе тут очевидне і зрозуміле. Та в нашому повсякденному житті ми вкрай рідко зустрічаємося з практичною реалізацією пропонованої любові. Зазвичай, усі наші стосунки представляють собою як не жалюгідні форми сурогату, то її зворотної сторони – злості і невдоволення.

Любов до Бога є стрижнем для розуміння любові до ближнього і, відповідно, любов до ближнього відкриває нам двері до розуміння любові до Бога. Ці дві заповіді, на яких базується Закон і Пророки, взаємопов’язані між собою і окремо одне від одного не розглядаються.

На цьому шляху нашого духовного становлення ми повинні вияснити для себе, що для мене є цінністю. Чи довіряю я слову Божому через Писання? Чи становлять серцевинну мого буття хресний подвиг Спасителя? Якщо ні, то ми не маємо права стверджувати, що любимо Бога. І якщо ми не навчилися бачити спершу в собі, а потім і в ближньому образ Божий, Його відбиту в нас ікону, то ми не зможемо полюбити в інших ту божественну велич, бо перед очима буде лише власна нікчемність і ницість, через призму яких ми оцінюватимемо решту світу.

Тож, докладімо більше зусиль духовного подвигу, щоб навчитися стояти в Законі і дотриманні заповідей Божих, бо лише це дозволить принести достойні плоди любові до Бога і ближніх.