Передріздвяний період мотивує нас до певних приготувань. Різдвяний піст налаштовує нас на духовну працю у боротьбі з внутрішніми протиріччями, що стають на перепоні широті серця, котре покликане вмістити у собі, як віфлеємські ясла, дитя Ісуса – Бога любові; а на побутовому рівні це приготування полягає в ошатності осель і святковому столі. Проте не складно уявити почуття господаря і господині, котрі після клопітких приготувань, отримують відмови від своїх найближчих людей через свої меркантильні причини.

Найчастіше усі наші молитви прохального характеру, аніж покаянного чи подячного. Ми просимо здоров’я для себе і рідних, миру і любові у сім’ї, доброї подорожі і щасливого повернення, успіхів у тій чи іншій справі тощо. Нам, звісно, хочеться задоволення усіх наших потреб і побажань, але в Бога є кілька варіантів щодо подальшого їх вирішення.

Чи можна працювати в сьомий день чи ні? Якщо ні, то що все-таки робити? А якщо можна, то що саме? У синагозі Ісус Христос отримує докір від старшого синагоги за діло зцілення жінки, яка вісімнадцять років мучилася тяжкою хворобою. Якою ж має бути позиція християнина щодо таких речей?

Мабуть, немає після Богородиці святого, якого б шанували з такою любов'ю, як святителя Мир Лікійських Миколая Чудотворця.

Одним з основних досягнень сучасної цивілізації можна вважати стабільність і впевненість у завтрашньому дні. Ми звикли до імператива, що запорукою земного щастя є ця незмінність і втрата такого блага викликає найбільше занепокоєння. Особливо це відчутно у наш час соціальної і фінансової нестабільності, епідеміологічної кризи тощо. Тому всі наші бажання і дії зосередженні на досягненні цієї статичності. Невже не цього самого прагнув сьогоднішній персонаж євангельської притчі і цього насправді він цим досягнув?