Євангельська історія знає безліч розповідей про чудесні зцілення Христом різних людей. У сьогоднішньому читанні Євангелія ми чули дві оповіді про зцілення сліпого і біснуватого. Ці приклади є показником упалого людства, яке своїм станом сигналізує про пошкодженість як тілесної, так і духовної складової.

Нас часто дивує та повсякденність чудесних явищ, котра супроводжувала древнє людство. Проте ми ніколи не замислюємося над кінцевою метою тієї чи іншої дії Христа по відношенню до страждаючої людини. Ми бачимо тільки зовнішній ефект і приватний зиск для зціленого, але, як завжди, втрачаємо з виду той заклик, який звучить через слова Христа, підтвердженні чудесною дією, очистити і змінити власне життя для зустрічі з Христом на глибшому рівні, щоразу поглиблюючи ці містичні стосунки.

Чудо для нас найчастіше є вирішенням наших особистих проблем пов’язаних зі здоров’ям чи влаштуванням побуту. Ми часто шукаємо у помочі Божій панацеї, а за нею нам уже не потрібен і Сам Спаситель. У дії Бога щодо нас людина найперше очікує того, що Христос може їй дати, якусь помічну послугу чи річ, проте рідко коли вона бажає Самого Христа без усякого божественного антуражу, якщо так можна сказати.

Христос задовольняє наші потреби, але застерігає: «Більше не гріши!». Ці слова для нас є не просто рекомендацією, а в першу чергу засторогою і закликом до відповідального прийняття і користування отриманого дару. І коли у нас закрадається сумнів щодо чудесної діяльності Спасителя чи відсутності у нашому житті таких подій, то запитаймо себе: що ми розуміємо під чудом? що ми очікуємо від чуда? і: яке місце у нашому життєвому потоці займає не Христос-чудодійник, а найперше розіп’ятий Христос?

Поширити у соцмережах