Надрукувати
Категорія: Новини

П’ята неділя великого посту відкриває нам незбагненну таємницю Божого милосердя, котра передбачає рятунок і любов для кожного. Але цей порятунок очікує особистої потреби спасіння людини як відповідь на любов Бога. Люди, що пройшли шлях від загибелі до святості являються черговим доказом Божої милості і людського потенціалу до звільнення від рабства власній природі ради особистісних відносин з Творцем усього. Прикладом цієї спасительної метаморфози є постать святої Марії Єгипетської.

Свою сьогоднішню ранкову проповідь клірик Свято-Покровського собору на Солом’янці протоієрей Сергій Цьома розпочав із запитання: Що для нас означає служити Богові? Називаючи себе християнами, ми до певної міри свідомі того, що наша віра передбачає певний набір дій та якостей, котрі характеризують нас як послідовників Христа. Ми згодні служити Богові приносячи до храму невеличкі пожертви, ставлячи свічки, відвідуючи час від часу богослужіння і навіть беручи у них участь через сповідь і причастя. Але чи визначається повнота служіння Богові цими елементарними ритуальними діями, котрі, зрештою, притаманні будь-якій релігії? Нам, звичайно, лестить усвідомлення того, що виконання Божих законів передбачає посмертну нагороду, котра нам уявляється карнавальним торжеством. А може наші уявлення про духовне життя абсолютно не відповідають реальності і ми далі живемо категоріями язичницького способу мислення і побуту? Щоб проекзаменувати себе, потрібно порівнятися з найкращими зразками представників Христової Церкви, якими є спільнота святих. Сьогодні Церква пропонує нам незвичайну постать – преподобну Марію Єгипетську.

У свої дванадцять років молода дівчина Марія уже була пристрасною коханкою, котра ділила свою хтиву любов з усіма бажаючими, а у сімнадцять – Марія професійна олександрійська повія. Одного разу вона вирушила в паломницьку подорож до Єрусалиму із зухвалою метою зваблювати християн, котрі збиралися поклонитися святим місцям, але на Єрусалимського порозі храму якась невидима сила не впустила її всередину святині. Цією силою був образ іншої Марії – повної протилежності її – Божої Матері з Немовлям. Це був перший момент її перетворення.

Ми часто прицвяховуємо людей з їхніми власними пристрастями і недоліками, тим самим прирікаючи їх на пекло. Але Бог судить не за зовнішніми вчинками, а за внутрішніми порухами серця, бачачи мотиви і наміри кожного. Ми сподіваємося на Царство Боже покладаючись не на власні гріхи, а вчинки, які ми кваліфікуємо «добрими», але дуже часто до Царства Божого нас випереджають блудники, вбивці та інші грішники. Чому так? Можливо справа в тому, що дуже часто ці немічні грішні люди у своєму безчесті більш чесніші, ніж ми у своєму лукавстві з набором «добрих» вчинків і тому перед Богом вони з’являються більш виправданими, як митар з притчі.

Хвора любов Марії ймовірно була наслідком духовного каліцтва у сім’ї, її середовища, тогочасного суспільства, цілого людства з його постгріховною визначеністю, але в своєму гріху вона була цілісна: цілеспрямована і шалена до кінця ради задоволення власної цілі. Потрібен був зовнішній поштовх, щоб той потужний потік любові змінив русло і потік правильним напрямком.

Цим доленосним поштовхом стало усвідомлення власного пекельного становища, в якому вона перебувала і котре не давало їй можливості перетнути поріг святині, де її нечистоті не могло бути місця. Бачення пекла – початок покаяння, але надалі воно вимагає пошуку рятунку. Недостатньо лише усвідомити гріх, мало лише захотіти змінитися. Всякий гріх залишає тяжкий відбиток на душі людини, притуплюючи її чутливість до речей духовного порядку і прихиляє до нового способу існування з певним набором постійних гріховних звичок, що роблять нас їхніми рабами.

Божа благодать і діяльна рішучість людини здатні сотворити чудо переображення, погибель виправити на спасіння, відверту проститутку зробити святою ангельської чистоти. Чи готові ми довіритися такому Богові, що робить ось такі чуда у житті однієї грішної людини, а через неї дає резонанс до спасіння для багатьох поколінь людей? Чи готові ми служити такому Богові, пам’ятаючи, що це служіння вимагає віддачі всього, не якогось дріб’язку, що не особливо впливає на рівень нашого комфорту, а всього цілковито: нашого майна, нашого комфорту, нашої молодості, нашої краси, наших найкращих рис, знань, навиків і умінь, зрештою, нашого життя? Відповідь на це питання є критерієм нашої готовності служити Богові і показником відповідності Христу – Його життю і науці.

Недільне богослужіння завершилося молебнем до святого преподобного Платона Сповідника, оскільки цей день передбачає вшанування цього студійського монаха, на честь якого посвячений один з трьох приділів солом’янської святині. На завершення богослужіння настоятель Покровського храму митрофорний протоієрей Олександр Трофимлюк привітав усіх парафіян зі спільним празником, вказуючи на особливості подвигу духовного захисника нашої парафії, які б стали для кожного прикладом для наслідування.

Вечірнє богослужіння передбачало звершення останньої пасії, особливого страсного молебну в час Великого посту, котре очолив отець Олександр у співслужінні клірика протоієрея Ярослава Романчука, який у своїй проповіді на страсне Євангеліє, що читається за цим богослужінням, вказав на причини і необхідність страсної жертви Ісуса Христа і потреби нашого покаяння як шляху до подолання розриву між Богом, котре продукує світові нещастя, для реалізації істинних стосунків усього творіння у любові і радості.

Поширити у соцмережах

Перегляди: 68