Не багатьом із нас випадало бути свідками відвертого біснування когось з людей чи то у храмі, чи на вулиці. Через це більшість із нас розглядає цю проблему як таку, що до нашого життя не має безпосереднього значення і стосується виключно самої одержимої людини. Проте сьогоднішня розповідь вказує нам на значно глибші речі, котрі звичайний обиватель, що звик себе іменувати не інакше як віруючим християнином, навчився вдало маскувати за рутиною повсякденного існування.

Чи зможе хтось із нас засвідчити перед ближніми свою безпристрасність, відсутність гніву, заздрості, поривів ненависті? Питання, певна річ, риторичне. Саме ці признаки нашого внутрішнього розладу, що проявляються назовні у непередбачувані, а часом і явно жахливі вчинки, голослівно промовляють про недіагнозовану одержимість.

Ми настільки звикли до таких моделей поведінки, котрі продовжують старозавітну традицію закону «справедливості» («зуб за зуб, око за око»), що Христова мораль, яка промовляє до нас зі сторінок Святого Євангелія і життя Церкви в цілому, геть не підходить нам для існування у наших умовах. Проте це лукаві виправдання і черговий доказ нашої невідповідності християнського покликання.

Розповідь про зцілення Христом біснуватого закликає нас визначитися до якої сторони нам пристати: жителів гадаринського краю – і обрати собі ілюзорне комфортне існування позбавлене справжнього відчуття реальності чи, можливо, Христа – і прийняти справжню радість існування поряд з подателем Життя, котрий все скалічене приводить до досконалості.

Нехай цей тиждень буде часом міркувань про те, з якими словами ми зустрінемо Спасителя, коли зустрінемось з ним на життєвому шляху – «Іди від нас геть, Боже!» чи «Гряди, Господи».

Поширити у соцмережах