Нам часто здається, що убогий уже тим лише спасений, бо бідний, а багач, відповідно, заслуговує на вічну погибель, бо всією різноманіттю земних утіх він сповна насолодився уже при житті. Проте така логіка думок не відповідає християнському духу і може претендувати хіба-що на соціально-орієнтовану ідеологію, як-от приміром це було в соціалізмі.

Якщо переглянути все новозавітне Писання, то ми ніде не зустрінемо якихось ініційованих Христом чи Його учнями розпалювань до соціальних переворотів. Навпаки, ми зустрінемо позицію, яка переконує нас, що як сама по собі бідність нас не спасає, так само і одне багатство ще не губить. Христос вчить нас на власному прикладі як, будучи Володарем усього, стати рабом кожному і навпаки, явившись світові сином звичайного теслі, бути насправді Живим Богом.

Все, що складає наше життя, в тому числі і воно саме, є виключно даром Божим, то ж ми не вправі ним володіти тією мірою як цим володіє Бог, а можемо за це бути тільки вдячними і ділитися дарованим з ближніми. Багач цього не розумів, через що і визначив свою подальшу участь у пекельних муках. Він навіть і не завдавав собі клопоту роздумувати над сенсом власного існування. Чи в цьому воно полягає: їсти, пити та веселитися?..

По-іншу сторону цієї надмірності матеріального щастя стоїть, точніше лежить у немочах, убогий Лазар. Він, на відміну від багача, своє важке, стражденне життя перетворив на постійний запит до Бога про милість і відповідь на запитання про сенс власних страждань. Справді, чи є сенс отак страждати все життя? Чи можливо варто хоча б тут насолодитися життям, як сказав би сучасник, «на повну»? Адже нам, сущим на землі, нічого не відомо про життя за межею смерті, то може варто перед лицем цієї непевності наповнити змістом хоча б земну форму буття, якщо іншої немає?

В скорому часі як один, так і другий отримують відповідь на свої внутрішні запити і, як виявилося, кінцевий підсумок завершеного земного перебування обидвох вражає. Багача – тепер на вічну скорботу, а Лазаря – на вічне блаженство у світлі Божої слави. Тепер між ними незбагненна прірва, яка, попри будь-які намагання допомогти багатому, не мають тут сили, адже справа у тому, що попередній спосіб існування багача відводить його самого у непроглядну тьму, яка не передбачає поряд іншого, який би міг стати запрукою його спасіння. Це, власне, і є визначенням пекла – місця, де не можлива подія зустрічі з іншим через особисту пустоту серця.

Кожного разу, коли до наших вух лунає розповідь про багача і Лазаря, запитаймо себе: чи, бачачи поряд з собою біль, скорботу і горе, ми нічого не вчинемо, щоб їх на локальному рівні, хоча б на краплину подолати своєю відкритістю серця, бажанням допомогти і милосердною любов’ю, що от-от проривається через наш егоїзм і вчить по-справжньому жити, жити ради інших.

Поширити у соцмережах