"Люби Гос­пода, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю". Євангельська розповідь, яка була прочитана на Всенічному богослужінні, вдало продовжується іншими словами із Святого Писання:« люби Гос­пода, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всіма силами твоїми»(Втор. 6:5).  Отже, Христос Спаситель стверджує Своїм Божественним словом моральні пріоритети, сформульовані ще в Старому Завіті; між тим, наведені Спасителем формулювання морального закону більше ніде в такому завершено - відточеному вигляді не зустрічаються. Таким чином, вони являють собою узагальнення всіх моральних законів Старого Завіту.

Ці заповіді вказують на центральне призначення людської особистості, втрачене у гріхопадінні. Важко задовільнитись надто загальним, але і занадто певним зазначенням такого імперативу. Разом з тим, може скластися враження, що ці формулювання з книг «Левит» і «Второзаконня» немов би спеціально призначалися для прийдешнього через століття Христа Спасителя, тому що навіть саме слово «любити» в Старому Заповіті зустрічається в основному стосовно до конкретних психологічно-екзистенціальних ситуацій. В більш загальному і моральному сенсі, головним чином, коли йдеться про любов Бога до Своїх творінь і любові творіння до свого Бога. 

          Ця заповідь, особистісно поставляє Бога перед особистістю кожної людини, втрачає всякий сенс тільки як теоретична передумова. Вона, навпаки, обіймає весь особистісний склад людини («всією душею, всією думкою, всім розумом»), що, можливо по суті, лише у самовідданому русі досконалої любові. Лише в повноті любові можна прийняти цю життєву вказівку і прийняти Його як Господа (тобто, Того, Кому служиш), як Бога (тобто, Того, Кому поклоняєшся) і як свого (тобто, Того, Кому віддаєшся).

          Своєю заповіддю Бог стверджує достовірність цієї любові як єдиної, щоб ніяка містична брехня («інші Боги») не увійшла в чистоту єдиних міжособистісних відносин любові, щоб був покладений край незаконним зазіханням як з боку слабкодухим серцем і розумом людської особистості, так і з боку тварних рефлексій, які прагнуть збити і заплутати людину, внести розорення в першу і найважливішу заповідь.

          Затверджуючи цю заповідь, Господь дивним чином виявляє повагу і довіру людині, тому що вона приймається лише свободою і любов'ю людини, а якщо не приймається, то в ній і немає сенсу. Наступні три заповіді Декалогу лише більш виразно захищають духовну повноту та чистоту першої, в якій відкривається зміст любові по відношенню людини до Бога. 

          Але і крім декалога, все писання Старого Завіту набуває значущості лише тоді, коли воно, будучи пронизаним любов'ю Божественною, розкривається для людини, навчаючи її відповідної любові. Навпаки, коли такої любові не знаходиться, не можна не бачити падінь, руйнувань, замін і спотворень; саме в цьому пророки Старозавітної Церкви найбільше і дорікають богообраному народу.

Поширити у соцмережах