Найчастіше, коли людина поміщена у вир подій, їй важко оцінити сутність того, що відбувається насправді. Ми робимо поспішні висновки, пристаємо до того чи іншого табору, осуджуємо чи прославляємо. Єдиною можливістю розуміти мету історичного процесу – це мати пророчі здібності. Пророк стоїть над хронологічною подієвістю, бо він дивиться на розгортання історії з позиції Бога. Сьогодні Христос входить у святе місто Єрусалим як цар у супроводі ликуючого натовпу, вітаючи вождя, котрий відновить царство і скине гніт окупантів. І тільки Він один знає істинну ціль свого царського ходу, з Якого уже не повернеться живим, проте вернеться воскреслим і новим.

Нам звично бачити Христа виваженим, смиренним, добрим і милосердним. Ми сформували собі такий образ Спасителя, котрий нам у всіх наших обставинах стає досить вигідним. Христос дійсно є таким, яким ми його означили, але сьогодні Він вперше за весь час свого публічного служіння і проповіді заявляє про свої права на царственність. Чи мають ці претензії підставу чи виключно мотивований амбіціями?

Досі Христос уникав усякого натяку на ексклюзивність власної персони: він не пророк, він не цар, він не месія, хоч всі події і ознаки, що супроводжували Його протягом життя – від народження до страти – свідчили, що саме цими якостями Він вповні володіє.

Вхід Ісуса Христа в Єрусалим є поворотним моментом, котрий вповні довершує весь пласт пророчих передбачень і очікувань щодо приходу майбутнього Месії-Спасителя, і Христос вступає на виконання предвічного призначення Сина Божого ради порятунку синів людських, навіть якщо доведеться піти на смерть. Христос чудово розуміє, що саме на смерть доведеться зважитися, але сьогодні він демонстративно в’їжджає як повновладний, хоч і смиренний цар верхи на осляті під бурхливі оплески, вигуки прослави і знаки шани царській особі. Сьогодні Він не заперечує цієї достойної царя хвали і почестей.

Проте за декілька днів шал гасне і розгортається нова драма з такою, а може й сильнішою інтенсивністю – звинувачення, суд, вирок, страта, смерть. Ось як незнання і нерозуміння історичного процесу як провидіння Божого підігріває емоційний фон і призводить до трагедій. Але Христос не заручник обставин і не трагічна жертва людської драми. Він володар цієї ситуації і Його участь у цих страсних жахах є результатом свобідного вибору, бо з них Він виходить переможцем.

У древності, коли цар повертався з походу, він прибував з трофеями, але який трофей несе в Єрусалим Христос, Той, Хто не має де й голови прихилити? Ми сподівалися на щось земне, щось відчутне, матеріальне, а Ісус, Втілений Бог, несе зі собою як трофей саму смерть, котру Він долає у Своєму Воскресінні.

Нам хочеться бути з Христом, коли Він переможець, популярний, сповнений могутності, але ми не завжди готові відгукнутися на запрошення піти з Ним на страсну дорогу, а проте іншого шляху до Воскресіння, окрім як через Голгофу, просто не існує. Проте на власній хресній дорозі ми не самотні не лише у солідарності хресних доріг інших людей, не залежно від їх віри чи невір’я, релігій, мови, нації, раси тощо, а й маємо прецедент Самого Спасителя, котрий не стоїть осторонь людської післягріховної драми, а бере у ній безпосередню участь, долає її деструктивну екзистенцію і протягує нам рятівний круг, будучи завжди поряд.

Нам, як послідовникам Христа, залишається лише не зрадити своїм обіцянкам засвідченим на Хрещенні, зважитися на цей шлях з усвідомленням його промислительної цілі щодо нас та історії Космосу в цілому і, взявши свого хреста, слідувати за Ісусом через Голгофу до кінцевої мети – вічного життя у воскреслій істоті.

Поширити у соцмережах