Щонеділі і у свята ми, християни, збираємося у храмах для звершення спільної молитви за Божественною Літургією. Для нас звичними є її чинопослідування, в яких кожен у міру своїх дарів та обов’язків намагається брати участь. Проте через те саме звикання ми не завжди пам’ятаємо, що вироблення цих усталених норм і послідувань вимагало величезної духовної та інтелектуальної праці отців, вчителів, святих Церкви Христової. Одним з таких елементів християнської віри та богослужіння, котре викристалізовувалося у запеклій боротьбі, був Символ віри – кодекс догматичних визначень, в яких Церкви явила свою віру.

Християнство, котре виникло в Юдеї, що на той час була східною частиною Римської імперії, постало в плюралізмі філософських течій та різних політичних інтересів. Кожна з них містила свою програму та світоглядну позицію, тож християнству потрібно було виробити власне кредо, на якому засновувалася її віра. Перші віки християнської віри позначені особливим благодатним періодом, коли віруючі не мали потреби в кодифікованих постулатах, оскільки їхня віра трималася на близькості за часом подій пов’язаних з земним життям Спасителя, а також діяльності Його найближчих послідовників – апостолів та їхніх учнів. Але подальші віки вимагали звіту від нової релігії про її світоглядні позиції на фоні інших релігій, філософських течій та політичних сил, тим більше, що в самому середовищі християн почали виникати непорозуміння богословського та практичного характеру.

У 325 році відбувся I Вселенський Собор, на якому було прийнято документ – короткий виклад християнської віри, що згодом був доповнений на II Вселенському Соборі, і стосувався персони Ісуса Христа як опозиція до вчення пресвітера Арія, котрий стверджував, що Христос не є Богом, а найвище творіння Бога. Постулати Арія були спробою примирити християнське віровчення з гностичними конструкціями, в яких предмет духовного порядку підлягав структурованим поясненням людської логіки. Через це Церкві у лиці святого Афанасія Олександрійського довелося вдаватися до філософської мови античних учених, щоб пояснити парадоксальність постаті Ісуса Христа. У зв’язку з цим була використана Арістотелівська конструкція «омоусіос», що з грецької мови означає «єдиносущний», і таким чином поясненна спільна і рівна божественна природа Сина Божого і Бога-Отця.

Таким чином досягнення людського генія високої грецької філософії стали новим інструментарієм для Церкви у її діалозі з зовнішнім світом та можливістю донести божественні істини через мовний засіб тогочасної філософії. Разом з тим, кожен з нас повинен усвідомлювати недосконалість цього способу, оскільки жодне чітко кодифіковане правило не здатне відобразити модус божественного буття, а є лише закликом до пошуків Бога і необхідністю встановлення меж для логіки людської думки.

Раціональне знання покликане привести до порогу ірраціонального досвіду богоспілкування, котре реалізується у церковній молитві за Божественною Літургією та її проявів у побутовому житті кожного християнина зокрема.

Поширити у соцмережах