Не завжди людина, почувши заклик Бога, готова відгукнутися на нього, оскільки він вимагає подвигу довіри Йому. Ми часто звертаємося до Нього у своїх молитвах, висловлюючи свої потреби і бажання, але чи даємо ми собі звіт у них наскільки вони є благом для нас.

У сьогоднішньому євангельському уривку Христос на численні звернення сліпця запитує його чого він хоче від Нього. Здається, ніби відповідь очевидна, адже що, окрім прозріння, може потребувати сліпа людина. Проте, коли реальність змін стає для нас очевидною, то це ставить перед нами умову відповідальності за власне життя, яке з цього моменту кардинально зміниться.

Хіба можна далі просити милостиню, якщо ти прозрів і тепер можеш сам подбати про себе? Кожен сам обирає для себе шлях, але у всякому разі з моменту втілення бажань ми уже не можемо жити і залишатися такими, якими були до того.

Тому кожного разу, коли ми звертаємося до Бога, потрібно щоразу нагадувати собі, що нашим співрозмовником є Сам Творець і наші наміри і бажання повинні бути відповідними. Можна, звісно, просити й те, чого вимагає повсякденне земне існування, але завжди пам’ятати про міру нашої гідності, котра покликана до зухвальства вийти на стосунки з Самим Богом і плекати безмежні дари вічного існування.

Поширити у соцмережах