Заповідь любові до ближнього в Старозавітну епоху носила корисливий характер, в Новому ж Завіті все кардинально відрізняється. Немає зобов’язань – лише закон вільної, чистої, невимушеної любові. Тут вже не можливий поділ на добрих і злих, праведників і грішників. Усі поєднанні у Христі, а тому й усі варті  любові один до одного. Любов стає візитівкою християнства. А й справді, жертовна, самовіддана, всеохоплююча, безкорислива, і навіть нелогічна любов – це те що й робить нас відмінними від інших, робить нас послідовниками Христа і дітьми Божими.

Любов до ближніх прилучає нас до Світла, яке існує одвічно, вона покриває наші гріхи, забирає спокуси (1Ін. 2:10). В ній ми спасаємось, нею з’єднуємось з Богом. Виконуючи цю заповідь ми слідуємо за Христом. Вона закликає нас до дій, рухає людством, приводить до Бога.

Без любові все марне і не варте нашої уваги. Любов є чинником нашого буття, характерною ознакою нашого покликання до єднання з Богом. З неї все почалось, нею і завершиться. Любов ніколи не перейде, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовкнуть, і знання скасується. Бо ми частково знаємо, і частково пророкуватимемо. Коли ж настане досконале, тоді те, що часткове зникне, проте любов залишиться, бо любов – це Христос(1Ін. 4:8). І в любові до ближнього ми уподібнюємося Христу.

Поширити у соцмережах