Кожна тілесна хвороба є лакмусовим папірцем, котрий сигналізує про внутрішню розладнаність. Ця розладнаність походить з утратою зв'язків з Джерелом нашого буття – Богом-Творцем. Коли ми позиціонуємо себе як грішну людину, то попереднє твердження цілком справедливе і логіка формальних взаємовідносин лише підтверджує цей факт у парі «порушення-покарання» чи «гріх-нещастя». Що ж нам сказати на те, коли хвороби і нещастя спіткають людей благочестивих і святих? Невже їхній моральний стан не повинен підтверджувати світську поговірку: «В здоровому тілі – здоровий дух»? Як свідчить багатовіковий досвід духовного життя християнської Церкви не завжди одне є наслідком другого, а сьогоднішній приклад і поготів.

Історія з розслабленим чоловіком здатна викликати у нас емоції з амплітудою від радісного захоплення до співчуття і обурення. Перше, – бо людина, котра тридцять вісім років страждала на важку недугу, розбита паралічем, отримала чудесне зцілення і могла почати нове, повноцінне життя; друге, – бо розслабленому чоловіку довелося стільки часу страждати від тілесної недуги, а ще більше від внутрішнього розпачу, що за такий тривалий час не знайшлося жодного не байдужого, щоб допомогти опустити його у цілющі води.

Попри необхідність здоров'я для немічного Христос не зцілює його самочинно, а запитує перед тим волю самого хворого: «Чи хочеш ти бути здоровим?». Дивне питання, чи не так? А проте поміркуймо чи настільки воно незвичне, виходячи з реалій нашого повсякденного життя. Чи мало випадків того, коли людина свідомо відмовляється змінити свій деструктивний спосіб життя, лікуватися заради одужання, визнавати власну залежність і хворобу? Тож Христове запитання цілком виправдане, оскільки для розслабленого остаточне видужання «загрожує» кардинальною зміною способу життя, життя, за яке доведеться брати відповідальність самотужки. Сьогоднішній хворий відважується на цей крок і висловлює своє бажання бути здоровим. Його рішучість стає рятівною для нього.

Інша сторона цієї історії полягає у тому, що попри щільність нашого соціального і фізичного контакту, ми залишаємося закритими і дуже далекими одне від одного. «Людини немає» – це діагноз нашої індивідуалістичної хвороби, котра метастазами намагається проникнути до серцевини духовно-тілесної структури нашої істоти. Тому євангельський чоловік разом з давньогрецьким Діогеном та багатьма іншими протягом усієї історії людської цивілізації перебувають у пошуках людини. Хто відкриє нам Людину? Хто відкриється нам як Людина? Чи відбудемося ми самі як Людина?

Єрусалимський розслаблений чоловік віднайшов справжню Людину, нею виявився Ісус Христос, Син Божий. І кожен, хто зустрічається з Христос від часу Його земного життя до сьогодні, прозріває від одкровення зустрічі з Людиною, в Якій повнота Людськості і пропозиція Божества. І тільки той, хто відкриває для себе Людину-Христа може побачити у Ньому власне Лице, що походить з рук Триєдиного в Лицях Божества.

Поширити у соцмережах